Хвилина мовчання як щоденний ритуал: історія руху «Вшануй»

Хвилина мовчання — це найпростіший спосіб вшанувати пам’ять щоденною дією, яка не потребує зусиль чи контакту з іншими. Саме ця простота, за словами журналістки та співзасновниці ГО «Вшануй» Катерини Даценко, стала відправною точкою для ініціативи, що виросла з локальної практики до загальнонаціонального руху.

Ідея системно нагадувати про хвилину мовчання о 9:00 виникла кілька років тому. Даценко разом з Іриною Цибух почали говорити про це як про щоденний ритуал пам’яті. Спочатку ініціатива стикалася з бюрократичними перепонами: місцева влада не мала повноважень оголошувати хвилину мовчання через систему оповіщення. Проте у березні 2026 року президент підписав закон про загальну національну хвилину мовчання, який зобов’язав органи місцевого самоврядування щодня оголошувати її початок і завершення.

Закон не передбачає покарання за недотримання, і це принципово. Даценко наголошує: хвилина мовчання не має бути обов’язковою, кожна людина сама вирішує, як її переживати. Для когось це час згадати імена загиблих, для когось — подумати про живих, кому варто зараз допомогти. Навіть у потязі, який не може зупинитися, пасажири часто підводяться з місць, а вдома кожен обирає власний спосіб долучитися.

«Вшануй» не обмежується хвилиною мовчання. Організація працює над різними практиками пам’яті — від табличок на лавках до рекомендацій для шкіл. Як зазначає Даценко, майже все це вже існувало в Україні локально, а їхня роль — досліджувати такі ініціативи, оформлювати в методички та пропонувати державі. Прикладом є церемонія прощання з прапором, яку підгледіли в Кривому Розі.

Окремо Даценко згадує критику, з якою стикається рух. Частина звинувачень надходить від ботів та російськомовних користувачів, але важливішою є реакція родин загиблих. Для багатьох із них хвилина мовчання — це додатковий біль, однак для інших вона стає підтримкою, адже в цей момент про їхніх близьких думає вся країна. Даценко наголошує: кожен проживає втрату по-своєму, і головне — лишатися відкритими до діалогу.

Робота з пам’яттю не має кінця, і сили для неї дають люди — команда, родини загиблих, жінки навколо. Як підсумовує Даценко, жінки можуть усе, і саме на їхніх плечах зараз тримаються і тил, і фронт. Тож головна порада молодим дівчатам — не боятися діяти, адже навіть найпростіший щоденний ритуал може змінити культуру пам’яті цілої країни.