Мія Васіковська про «Агату-письменницю»: «Навіть слабкі жінки сильні»

Дебютний повнометражний фільм польсько-австралійського режисера Куби Дорабяльського Agata the Writer («Агата-письменниця») показали на Венеційському кінофестивалі. Головну роль у ньому виконує Мія Васіковська: її героїня, польсько-австралійська письменниця, приїздить із Сіднея до Сараєва, щоб писати роман про війну в Боснії. Що глибше вона занурюється в чужу історію, то ясніше відчуває, як далеко вона від неї стоїть — і яку відповідальність несе людина, що перетворює чужу травму на літературу.

Поза екраном Васіковська тримається так само невимушено, без звичної для голлівудської зірки дистанції. Розмова починається з обміну польськими родинними історіями: її мама народилася в Щецині, бабуся — у маленькому містечку неподалік Познані, де акторка вперше побувала минулого року. Тож рішення режисера зробити Агату польсько-австралійкою вона сприйняла особливо тепло — навіть пожартувала, що має польський iPhone.

Васіковська каже, що погодилася на проєкт передусім через знайомство з Кубою Дорабяльським. Кілька років тому вона бачила одну з його відеоробіт — нетипову, не наративну — і подумала, що з нього вийшов би чудовий режисер. Коли вони зустрілися й заговорили про майбутній фільм, акторка була заінтригована і не до кінця розуміла, що це буде, але вирішила зніматися. Їй і зараз важливо, щоб кіно не вкладалося у звичні структури, тож вона радо підтримує експерименти й пошук нових форм.

Грати письменницю їй було цікаво, адже, на її думку, актор, письменник чи режисер — усі вони оповідачі, яких щось спонукає розповідати історії, просто кожен робить це по-своєму. Писати вона любить, але письменницею себе не вважає. Літературний текст, який звучить у фільмі, створив Дорабяльський: усе було прописано в сценарії. Імпровізації на майданчику майже не було — режисер відкритий до пропозицій, але загалом знімали так, як написано.

Окрема тема розмови — жінки у фільмі. Між персонажками не одразу виникають тепло й близькість: у стосунках Метти та Ясміни спочатку багато напруги, яка згодом пом'якшується. Васіковську трохи дратує саме визначення «сильна жінка». «Навіть слабкі жінки сильні», — каже вона, пояснюючи, що жінки бувають різними — слабкими й сильними — і сильні вже тому, що живуть; їхня краса саме у стійкості та здатності витримувати.

Про Югославську війну акторка знала небагато й готувалася перед зніманнями: вона народилася 1989 року й була дитиною в 1990-х, тож шукала інформацію в YouTube, передивляючись одне з відео про «найгіршу війну, про яку ви ніколи не чули». Етнічні та релігійні нюанси вона намагається осягнути досі. Приблизно за три роки до знімань Васіковська вперше побувала в Сараєві: їй було знайоме східноєвропейське відчуття, але вразило поєднання східноєвропейської культури з ісламським впливом і середземноморськими рисами — три культури, що перетинаються.

Говорячи про мотив екскрементів, який кілька разів виникає у фільмі й залишається незрозумілим, акторка бачить у ньому спільне між режисером і героїнею. На її думку, Куба прагне створити щось серйозне, але крізь це постійно проривається його почуття гумору. Так і Агата приїздить до Сараєва, щоб стати серйозною письменницею й відійти від свого попереднього — химерного й смішного — роману, але втекти від смішного не може.

Репетицій було обмаль — здається, лише три зустрічі, а в Боснії майже одразу почали знімати. Васіковська загалом любить репетиції, але не безкінечні: якщо повторювати сцену сто разів, вона вмирає, ти втомлюєшся й починаєш її ненавидіти. Іноді їй, навпаки, ближче зберегти свіжість і зробити все просто в день знімань, хоч коли режисер хоче чогось несподіваного, репетиції справді потрібні. Музичні моменти, де героїня майже співає свої думки, з'явилися вже на етапі монтажу — для акторки це теж було сюрпризом.

Згадуючи роботу з Тімом Бертоном, зокрема «Алісу в Країні чудес», Васіковська називає його геніальним. На її думку, це один із тих митців, чий мозок краще висловлює себе через образи, ніж через слова, і саме на цьому він збудував видатну кар'єру. Як приклад вона наводить «Едварда Руки-ножиці» — історію про страшну на вигляд, але дуже ніжну людину, яка прагне контакту й водночас, торкаючись інших, може їх порізати. Для акторки це надзвичайно красива метафора страху перед близькістю та перед тим, щоб бути побаченим і зрозумілим.

Своєї кар'єри Васіковська не планує: жодної стратегії в неї немає, просто з'являються речі, які вона відчуває добре або погано. Різницю між масштабним проєктом і маленьким незалежним фільмом вона описує просто: на «Агаті» в команді було близько десяти людей, Куба робив майже все сам — знімав і монтував, продюсер Алекс теж був залучений до всього. Атмосфера була спокійна й камерна, і працювати було дуже приємно.

Водночас, на її переконання, кіновиробництво завжди однакове — незалежно від бюджету всі намагаються зробити так, щоб фільм здавався масштабнішим, тож поспіх є завжди: чи то 100 мільйонів доларів, чи 30 тисяч. На запитання, чи може кіно комусь допомогти — у фільмі одна з жінок каже героїні, що її книжка нікому не допомагає, — акторка відповідає ствердно. На її думку, та персонажка просто була втомлена й роздратована, але фільми й книжки справді необхідні: вони працюють як портали в інші світи та досвіди, додають кольору тому, що інакше залишилося б сухими зображеннями в новинах. Кіно не вирішує проблем, але нагадує про емоції й дозволяє пережити їх інакше.

Про політичне у власних виборах Васіковська говорить обережно: іноді неможливо не бути політичною людиною, і навіть суто особисте часом виявляється політичним. За її ролями можна здогадатися про її погляди — або принаймні про те, чого вона точно не підтримує. Сама вона не вважає, що робить щось особливо політичне, хоч і визнає: якщо придивитися до вибору будь-якої людини, з нього можна багато що зрозуміти.