Невидима праця: як і де доглядальники можуть знайти підтримку

Історія Тетяни, яка доглядала матір після інсульту, типова для багатьох українців. Раптовий дзвінок з лікарні, страх і нерозуміння — і ось ви вже стали доглядальником без підготовки та досвіду. «Я стала для мами її голосом, її руками. Я стала доглядальницею без навчання, без вихідних і розуміння, де шукати допомогу», — згадує жінка.

За даними дослідження, проведеного проєктом «Всетурбота» спільно з партнерами, типовий неформальний доглядальник в Україні — це 55-річна жінка, донька або невістка людини, яка потребує допомоги. Майже половина з них проживає разом із підопічним, 61% здійснюють догляд понад рік, а 58% — сім днів на тиждень. Водночас 77% ніколи не проходили навчання з догляду, а психологічна та інформаційна підтримка для них залишається обмеженою.

Найбільший виклик для доглядальників — не лише фізична втома, а й емоційне виснаження, відчуття провини та соціальна ізоляція. Багато хто роками не звертається по допомогу, вважаючи, що має впоратися самостійно, або просто не знає, куди піти. Саме тому особливу цінність мають групи підтримки у форматі «рівний рівному».

Це безпечний простір, де збираються люди зі схожим досвідом. Тут не потрібно довго пояснювати, що означає доглядати людину після інсульту чи з деменцією. Ірина, яка доглядає чоловіка після тяжкої хвороби, ділиться: «Я довго переконувала себе, що маю впоратися сама. Але на групі вперше змогла сказати вголос, як мені важко, — і мене зрозуміли без пояснень».

Команди «Всетурботи» працюють у шести регіонах України, організовуючи такі зустрічі офлайн та онлайн. Учасники обговорюють профілактику вигорання, психологічну підтримку, базові медичні знання та турботу про власне здоров’я. Зустрічі не обмежуються лише розмовами про проблеми — це можуть бути спільні прогулянки, творчі майстер-класи або дружні чаювання.

Групи підтримки — один із найдоступніших інструментів для громад. Щоб започаткувати таку групу, не потрібні великі фінансові ресурси: достатньо мати координатора (наприклад, працівника територіального центру), знайти доглядальників через соціальні служби чи сімейних лікарів, надати приміщення (у бібліотеці, центрі життєстійкості) та залучити соціальних працівників для проведення перших зустрічей. Згодом ініціатива може перейти до самих учасників, а соціальні служби залишаються поруч як ресурс.

За кожною історією успішного догляду вдома стоїть людина, яка щодня вкладає в нього свій час, сили, здоров’я та любов. Ми звикли говорити про тих, хто потребує допомоги, але настав час частіше говорити й про тих, хто цю допомогу надає.