Волинський капелан-пасічник: мед для захисників і родинна традиція

Для Петра Парфенюка пасіка — не просто хобі, а продовження родинної справи, яку свого часу вели його бабуся, дідусь і батько. Нині він сам доглядає вулики, хоча зізнається: з віком фізична робота дається важче. «Як насоваєшся тих корпусів, то трохи, в таких роках, уже почуєш руки», — каже пасічник.

Історія родини Петра тісно пов'язана з Україною та бджільництвом. За радянської влади їх назвали «куркулями» та «бандерівцями» і вислали з Волині: батька відправили на шахти в Сибір, а матір і бабусю — на лісоповал у Хабаровський край. Після звільнення бабуся повернулася до улюбленої справи, і ця традиція живе в родині досі.

На пасіці пенсіонера кожен вулик має власний номер, а за кожною бджолиною сім'єю він веде записи протягом року. «Якщо один-два вулика, то пасічник запам'ятає. А якщо вже більше 10, то він нічого не запам'ятає. Тому веде журнал чи зошит, куди записує: яка сімʼя, чи робоча, чи добавить рамки чи вощину», — пояснює бджоляр. За роки роботи він навчився розуміти характер своїх підопічних, розрізняючи злобних і миролюбних. «Живемо дружно. Не спорим. Їхнє діло — носити, а я збирати мед», — додає він.

Чимало обладнання для пасіки Петро виготовив власноруч. Особливо пишається медогонкою, яку переобладнав зі старої пральної машини: «Раніше були журнали про бджільництво, а зараз інтернет — велике діло: подивився і зробив. Нема нічого складного. Регулятор обертів тільки купив за 400 гривень, а все інше від пралки». Раніше ж таку роботу доводилося виконувати вручну, що було значно важче.

Останні кілька років чоловік разом із побратимами-капеланами регулярно їздить на схід. «Каждих півтора місяця ми їдемо на Донецький напрямок. За одну поїздку 8-10 бригад обʼїждаємо. Допомогу везем, не тільки мед — там всяку всячину і харчі. Допомагаємо також місцевим жителям», — розповідає пасічник. Попри війну, поїздки та щоденні клопоти, він не збирається відмовлятися від родинної справи. «Секретів немає ніяких. Просто з часом всі секрети сам набуваєш. Бджолярство — це життя! І дуже-дуже клопітлива, тяжка робота. Від всього можна відріктися, а від пасіки — ніколи», — підсумовує Петро Парфенюк.