Жінки на передовій: чому стереотипи про «небойові» посади досі живі

Щороку кількість жінок у лавах Сил оборони України зростає, зокрема й на бойових посадах. Минулого року 13-та бригада НГУ «Хартія» стала першим підрозділом, який запустив рекрутингову кампанію для жінок на технологічні спеціальності. Проте навіть зараз тим, хто вирішує стати на захист країни, доводиться долати не лише ворожі обстріли, а й усталені уявлення про те, що «жінка має бути далі від передової».

Операторка БпЛА з позивним «Жуйка» до служби працювала секретаркою в юридичній компанії, а з початком повномасштабного вторгнення зрозуміла, що хоче долучитися до армії. У 2024-му вона підписала контракт із «Хартією», попри те, що батьки були проти. Спершу оточення скептично ставилося до її шансів: «Тобі мало років, ти не дуже фізично підкачана, без якоїсь цікавої освіти, водійських прав, остання робота — секретаркою». Та вже за рік вона провела на позиціях більше часу, ніж поза ними, зокрема 29 днів поспіль. «Бути в чоловічому колективі завжди незручно, але все можна владнати. Доводиться переконувати, що ти щось можеш», — розповідає вона. Один із показових випадків стався, коли побратими не дозволяли їй самій заводити генератор, а після того, як вони пішли копати бліндаж, техніка розрядилася, і їй довелося бігати лісом, щоб знайти хлопців. Відтоді вона взяла за правило вчитися всьому самостійно.

Історія бойової медикині з позивним «Пуманайра» — про вибір, який вона зробила свідомо. Родом із Бразилії, вона працювала викладачкою та лікаркою екстреної допомоги, а також була інструкторкою підрозділів спецпризначення в Болівії. Рік роздумів — і вона вирішила приїхати в Україну. «Я відчувала в серці поклик приїхати сюди й допомагати як лікарка», — зізнається вона. За півтора року участі в бойових діях найважчим для неї стало не фізичне навантаження, а прощання зі штурмовиками перед виходами: «Я зазвичай молюся разом із ними, прощаюся з ними. І потім завжди лишається це тривожне очікування, коли група повертається, а один із них — ні». Вона переконана, що жінки сьогодні готові «як фізично, так і інтелектуально» виконувати будь-які завдання — від роботи з дронами до штурмових операцій.

21-річна «Анетка» з Вінниці мріяла про військо ще зі школи, але батьки наполягали на здобутті освіти. У 19 років, після першого курсу університету, вона таки підписала контракт і стала штурманом FPV-дронів. «Потрапити дівчатам на бойову посаду цілком реально. Усе, що ти хочеш у своєму житті — можливо», — каже вона. Її перший бойовий вихід був рік тому, і хоча було трохи бентежно, побратими підтримали. Зараз вона впевнено виконує завдання, регулярно виїжджаючи на позиції, і не шкодує про свій вибір. «Найголовніше, щоб війна закінчилася, щоб приїхати додому, побачитися з рідними», — додає вона.

Ці історії — не лише про війну, а й про зміни, які відбуваються з людьми. Хтось стає цинічнішим, хтось — впевненішим, а хтось починає цінувати прості речі: дзвінок рідним, п’ять хвилин розмови з побратимом, лавандове поле навіть попри близькість артилерії. Головне, що всі вони свідомо обрали цей шлях і готові йти ним до кінця. Їхній досвід — нагадування, що війна не ділить обов’язки за статтю, а стереотипи руйнуються там, де є місце професіоналізму та взаємоповазі.