Ліля Галка: чому квірна література в Україні лише тепер народжує своє покоління авторів

Ліля Галка веде літературний телеграм-блог «Книжкові історії» й називає себе єдиною на українському книжковому ринку відкритою лесбійкою, яка пише відгуки про книжки з квірними героями та темами. Починала вона сама, а нині веде справу разом із партнеркою Ташею: Таша відповідає за мерч, партнерства й рекламу, Ліля — за контент. Разом вони вирішили називати канал квірним блогом.

Це рішення було не миттєвим. За словами Галки, ще до того, як вона почала позиціювати блог таким чином, туди природно приходило багато квір людей. А коли її психічний стан покращився, вона зрозуміла, що говорити про квірну літературу для неї принципово важливо — бо решта учасників ринку приділяють цьому замало уваги. Сам блог з'явився навесні 2023 року, коли Галка вирішила, що досить сумніватися. Першими підписниками стали друзі та знайомі, зокрема з чату після лекції Непозбувної книгочитунки про ведення книжкового телеграм-блогу. Першу тисячу читачів зібрати було найважче, і тоді їй здавалося, що книжковий сегмент уже переповнений. Зараз вона описує той час інакше: тоді це була пустеля з окремими оазисами, а відтоді ринок помітно змінився.

Галка має журналістську освіту, а не філологічну, і вважає це радше перевагою — «корочка» філолога, на її думку, заважала б підходити до тем нестандартно. Вона називає себе квір дослідницею, хоч і визнає, що вчитися цьому в Україні фактично ніде. Серед її тем — історія української квірної літератури та те, як історичні джерела стирали сапфічних жінок від літописів до кінця XX століття. Розповідаючи про пошуки квірних авторів минулого, вона згадує Ольгу Кобилянську з її щоденниками й численними захопленнями, а також Григорія Сковороду, чий тісний духовний зв'язок із другом Ростислав Семків описує як доволі романтичний. Серед інших імен — Агатангел Кримський, Юрій Яновський, Олександр Довженко. Головна складність таких досліджень, каже Галка, у тому, що сексуальність майже не фіксували, а якщо й фіксували, то не називали, і що чимало архівів досі не оцифровані.

Від самого початку їй бракувало в книжкових блогах глибини. У «Книжкових історіях» є рубрика про бекграунд книжок — історичну основу, час написання, джерела натхнення. Галка хотіла, щоб про книжки говорили в журналістському жанрі, об'єктивніше, з етичними нормами — без переходу на особисте й без лихослів'я, але з відкритістю щодо того, наприклад, що Юрій Винничук публічно висловлюється як гомофоб і сексист. Монетизація ж виявилася непростою. У серпні 2025 року Галка залишила основну роботу через вигорання й певний час жила з блогу: комерційних інтеграцій, контенту, нових форматів. Це працювало приблизно до грудня, а далі ситуація погіршилася. За її словами, навіть у найкращі часи блог приносив менше за її стандартну зарплату в компанії — 35 тисяч гривень на місяць. Тепер вона має постійну роботу й не покладається на комерційну частину каналу, зокрема тому, що люди купують менше книжок.

Гомофобії в співпраці з видавництвами Галка не відчувала, хоча й довго боялася відкрито позиціювати блог як квірний — через безпеку. Вона описує книжкове ком'юніті як доволі безпечне місце, де працює багато квір людей. Коли вона публікує пости про права квір людей або особисте, частина підписників відписується, і вона цьому рада — краще так, ніж коментарі з агресією. Водночас вона знає про випадки, коли книгарні чи фестивалі скасовували або перейменовували події, прибираючи з назв квірні терміни, щоб не мати справ із гомофобними організаціями. Книгарня «Сенс», за її словами, систематично зазнає тиску.

Оцінюючи сучасний стан квірної літератури в Україні, Галка каже: вона краща, ніж будь-коли за часів незалежності, але цього все ще замало. Більше стало перекладів, найбільше — гей-романів, які читають переважно гетеросексуальні жінки, і це світовий феномен. Решта ж літератури лишається на маргінесах. Видавці, які випускають квірні книжки, часто вкладають у їхню промоцію менше коштів, ніж в інші романи, — і це не завжди про гомофобію, а про обмежені маркетингові бюджети. Зараз видавництва принаймні почали відкрито писати про наявність квірних ліній, чого раніше не було: перші видання «Маленького життя» в анотаціях про це мовчали.

Найбільша проблема, на думку Галки, — брак української квірної літературної традиції. Окремі тексти — «Дівчатка» Оксани Забужко чи «Valse melancolique» Ольги Кобилянської — не створили тяглості. Перефразовуючи Вірджинію Вулф, вона нагадує: автору потрібні ті, хто писав до нього й дав інструменти для розмови про власний досвід. Частина людей, які могли б писати такі книжки, уже не пише, а ті, хто починає, не мають на що спертися. Тому, каже вона, повноцінне покоління квір авторів народжується тільки зараз. Багато молодих авторок у її середовищі пишуть перші романи й уникають категоризації як квірні письменниці — заради ширшої аудиторії. Галка розуміє це, але мріє, щоб колись така відкритість спрацювала на плюс.

Серед причин, чому дебюти квірних авторів часто критикують як сирі, вона називає не лише відсутність традиції, а й брак редакторів. Дебютантки й дебютанти, за її словами, вчаться писати романи буквально на колінці — не мають часу на літературні школи, бо працюють на кількох роботах. До жінок у літературі вимоги вищі, читають їх менше, а критикують охочіше, і це починається ще на етапі роботи з рукописом, коли редактор чи коректор може не відрефлексувати власний сексизм. Така мізогінія рідко буває прямою, тому про неї так складно говорити публічно. Квірним авторам додатково важче просуватися: гомофобний працівник видавництва може відкинути рукопис ще до того, як із ним ознайомляться, і це зовсім не про якість тексту.

Попри все, Галка має, що порадити читачам. Серед лесбійських книжок називає «Засмагу» Хлої Мішель Говарт — недооцінену, на її думку, історію першого кохання між дівчатами, близьку українському читачеві за релігійним і консервативним контекстом. Згадує й «Все трапляється щонайменше двічі» чеського письменника Марека Торчика — книжку про хлопця-гея, який зростає в пострадянській Чехословаччині, і яку їй хотілося б бачити в сотні українських версій. А також «Наші дружини на дні морському» Джулії Армфілд — про закоханість, втрату, горе й травму. Серед українських квірних авторів радить стежити за Дар'єю Чайкою, ілюстраторкою Машею Грім, Оленою Кузьміною та Юлією Нагорнюк.

Про скандали Галка говорить стримано: більшість із них вона не підтримує й не пускає до свого блогу. Але їй бракує справді всеукраїнського скандалу щодо письменників-сексистів — зокрема щодо Винничука. Її турбує й те, що українські авторки отримують значно більше хейту, ніж чоловіки, і це позначається на їхньому психічному стані. У цьому контексті історія «Книжкових історій» — не лише про книжки. Це історія про те, як видимість однієї людини поступово створює простір, у якому зрештою може з'явитися ціле покоління.